У працях, присвячених парадигмі української національної ідентичності, можна зауважити, що особливою увагою їхніх авторів наділене відчування і переживання українцями стану краси, специфіка перебування у ньому. Причому цю ментальну ознаку вчені, виокремлюючи в процесі націологічних студій, у парадигмі ідентичності здебільшого генералізують. Інколи настільки, що сприймають підставовою в історичній динаміці національних перемог чи поразок. Як тут не згадати оцінки українського панестетизму (Є. Маланюк) у концепції інтегрального націоналізму Д. Донцова, за якими «культ краси», якому переважно служить національне письменство, шкодить національному волюнтаризмові і, відповідно, державницьким устремлінням. У протиставленні оцих «двох облич світа», у підпорядкуванні естетизму енергетизмові, у нерозумінні генези національних естетичних сенсів в образах «воріженьків» чи в орнаменталістиці таборових інтер’єрів, що їх здійснювали інтерновані українські вояки після Першої світової війни, очевидно, лежить надмірна герметичність первісних естетичних значень, зумовлених рухом національного чуття, а також неповнота їхнього переходу із давнини в сучасність, із колективної свідомості в індивідуальну, із фольклорного тексту в літературний.

У монографії «Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору» Я. Гарасим зорієнтований на розкриття секретів національної естетики на матеріалі української народної пісенності, як такої, що найповніше артикулює і зберігає національний стереотип краси. Адже невипадково в національній свідомості пісня постає метафорою нас самих, у кризові моменти національної історії саме вона була з нацією, пересотворюючи у нових своїх жанрових формах образ національного дому та національної душі.