Перечити часові – марно. Ще вчора на полонинах нуртувало життя... Трембітали пастухи, шумні бурхливі води Черемошу зливалися в унісон із блеянням поважних баранів і тендітних кіз.

Та сучасні реалії є такими, що навіть найпотаємніші сфери буття людини не відгороджені від зовнішніх впливів, які торкаються нашої духовності, а відтак змінюють і духовне буття як окремої особи, так і етносу.

Відгінне пастухування не є винятком. Прикро, що «сини вже мало знают, а внукі то таки не знают, як це було...». Швидкоплинність новозмін у суспільстві супроводжується зневиразненням, нівеляцією тих знаково-символічних елементів лінгвальної системи, які репрезентують архетипні елементи етнокультури й етносвідомості. Зберегти чи радше зафіксувати, «затримати в часі» традицію пастухування як одну із граней духовної культури етносу й мовне багатство з національно-культурним «Я» в усьому ареальному різнобарв’ї покликана праця Т. Ястремської.

На ниві гуцулознавства трудилося чимало науковців, розвідки яких і скомпонували Велику книгу про гуцулів – дивовижних за своїм світоглядом та світосприйняттям людей. Перед нами розгорнена ще одна сторінка субкультури цього народу – «Традиційне гуцульське пастухування» Т. Ястремської. Ця монографія – результат кандидатської дисертації (Львів, 2002) та подальших років дослідження авторки над лексикою гуцульського пастухування – взірець робіт етнолінгвістичного спрямування, яких в українському мовознавстві маємо не так уже й багато.