Основа концепту когерентності виходить із прадавнього міфологічного мислення як форми уявлень про існування зв’язку між предметами, як «феномену свідомості, що базується на ототожненні пізнавального світу з певним текстом» [2, 9]. Таке мислення засноване на переконанні, що нічого в світі не існує само по собі, усе взаємопозв’язане. Така ідея знайшла своє втілення в понятті «архетип», що відображає універсальні сенси, спроектовані у символах, виражені в міфах. Сучасна художня та критична практика розглядає архетип як своєрідний «модус проявлення прадавніх взірців (абстрагованих від конкретної ситуації ідей) колективного несвідомого, що існують споконвічно і, передаючись із роду в рід, від покоління до покоління упродовж століть, мотивують вчинки та дії людей, позначаються на психічній структурі особистості». Архетип вважають символічною формулою, що функціонує, коли відсутнє або неможливе однозначне поняття» [7, 96]. Н. Фрай переконаний, що міфічні образи творять «світ повної метафори, у якій все потенційно ідентичне з усім іншим, так немовби все було всередині одного безмежного тіла» [10, 114].

Ідеї такої єдності сприймаються як здатність мовленнєвих структур творити сигнітивний (експліцитно-імпліцитний) зв’язок між образами в одному художньому тексті, між написаним конкретним твором і всіма решта, що до нього були створені, а також і тими, що будуть створені у майбутньому.