Художній світ новелістики В. Стефаника неодноразово привертав увагу увагу істориків літератури, повертався до них різноманітними своїми гранями то «закривавленою поезією» (О. Кобилянська), то «сильним духом енергії» (І. Франко), то «крайніми границями ефекту» (І. Труш), то «живим нервом чорноземної сили» (Ю. Яворський) і нарешті «мускулатурою стилю і чіткістю» (І. Денисюк). Над великим сенсом «малих» прозових форм письменника розмірковували різні покоління і категорії дослідників: сучасники автора і сучасники його 130-літнього ювілею, друзі-письменники і літературознавці-академіки, чутливі знавці форми і прискіпливі обсерватори змісту. На нинішній день наукова стефаникіана репрезентована монографічними розвідками (Ф. Погребенник, О. Гнідан), ювілейними сильветами (І. Денисюк, В. Лесин) та моноінтерпретаціями окремих новелістичних текстів (Р. Чопик, С. Микуш, Р. Піхманець). Щоправда, студіям із естетики Стефаникового художнього слова дещо бракувало глибокого порівняння з базовими, вузловими категоріями фольклорного стилю, мистецька актуалізація яких, власне, і є провідним критерієм етноестетичної вартості літературних текстів.

Перший штрих до проблеми «Етноестетика Василя Стефаника» накреслив ще І. Франко, який, називаючи новели «абсолютного пана форми» «народними піснями», добре усвідомлював, що художня ідентичність між авторським прозовим і фольклорним поетичним твором можлива лише за умови їх етноестетичної гармонії. Цю гармонію І. Франко схопив відразу. Спробуємо ж довести її етноестетичний характер, розуміючи під етноестетикою систему естетичних уявлень і критеріїв, властивих тому чи іншому народові, котрі лежать в основі будь-яких проявів його життєдіяльності, матеріальної духовної культури, в тому числі народного і професійного мистецтва, обумовлюють їх національну своєрідність та сприяють непересічності в контексті світової культури»¹...