Світогляд прадавнього українця вражає сучасника своєю незвичайною всеосяжністю. Дослідники української мови як визначального складника культури спостерегли її насиченість зразками етносимволів, що відображають основу міфологічних уявлень, яка складається із трьох головних елементів: анімітизму (оживлення), анімізму (одухотворення) та антропоморфізму (олюднення)¹. З нашого погляду, усі три основні елементи співвідносні до віртуальної когерентності внутрішнього світу людини з усіма доступними світами. У людському уявленні все довкілля споріднене. Як у живопису – всі елементи натюрморту зв’язані кольористичною гамою: у сніжно-білій порцеляновій вазі знайдемо безліч відтінків, що моделюють опуклість її форм, як і на близьких до вази речах присутні світлові рефлекси від її блискучої поверхні. Людина рефлексує на світ, а довкілля забарвлює її уявлення. Таке взаємне накладання світів вважаємо однією з ознак їх когерентності.

Когерентність людини і природи навіки закарбувалася у поетичній образності народних пісень, казок, легенд, а також у повсякденній діяльності, у календарно-обрядовому чині. Прадавні українці відчували спорідненість свого буття з небом і землею, зі стихіями природи. Такий взаємовплив та взаємозв’язок відбувався також зі світом рослин, тварин і мінералів. Власний мікрокосм людина поставила в центр віртуального «хреста когерентності», що складається з двох магістральних триєдностей: «Небо – Людина – Земля» (вертикальної сакральної антропоцентричної) та «минуле–сучасне–майбутнє» (діахронної). Саме в цьому вимірі моделюються координати земного буття, матриця ментальності, людська поведінка під час календарних святкових обрядів, а також у повсякденній роботі.

Українці як хлібороби споконвіку відчували свій нерозривний зв’язок із землею-годувальницею, з усім, що на ній родилося, із тими природними явищами, що сприяли або заважали майбутньому урожаю. Рослинний світ у житті українця відігравав домінуючу роль: він годував, одягав, лікував від хвороб та оберігав від небажаних впливів ворожих людині світів. Залежно ж від міфологізованої ролі фітонімів у житті українця рослини можна умовно ділити на когеренти (ті, що єднають людський світ з іншими світами) та антикогеренти, або обереги, що ставлять заслін небажаному впливові чи зв’язку. Особливе місце займають цілющі рослини. Вони єднають у собі прагматичні та зміфологізовані властивості. Саме тому народний цілитель М. Носаль зазначав, що «ієрогліфи народної медицини можуть бути багато важчими для розуміння, ніж були ассірійський клинопис і єгипетське ребусне письмо»². Ми ж опускаємо медичний аспект, беручи до уваги фітонім як етнокультурний концепт, дослідження якого як архетипного символу трансферності та когерентності художнього образу, сподіваємося, відкриє чимало нових граней з галузі взаємин фольклору та літератури...