У фольклористичних студіях І. Франка однією із найважливіших є проблема співвідношення національного й інтернаціонального (етнічного та загальнолюдського). Аналіз української усної словесності у зазначеному напрямі передбачає виокремлення оригінальних етнічних (а в цьому контексті й одночасне окреслення національної специфіки фольклору, розкриття його оригінальної внутрішньої суті) та запозичених (у Франковій термінології «привозних», «мандрованих», «зайшлих») елементів. Складність подібного дослідження зумовлена багатьма чинниками, адже студія такого типу передбачає: необхідність вивчення якнайбільшого пласту (в ідеалі всього) фольклорного репертуару одного народу; вибір і використання максимально відповідних методологічних підходів, що забезпечать достовірність висновків, засновану на об’єктивній фаховій рецепції матеріалу; ретельне студіювання усної словесності інших народів з метою порівняння і з’ясуванння диференційних ознак; вивчення генетичної бази, що сприятиме об’єктивізації вислідів і спростить процес осягнення цього феномена народної культури тощо. І. Франко неодноразово звертався до вивчення зазначеної проблеми, неухильно дотримувався думки, що фольклор, як надбання творчого генія певного етносу, завжди і неодмінно виявлятиме специфічні національні риси, буде їх найдостовірнішим презентативним джерелом. Утворення цілісного «енергетичного» осердя усної словесності українців – довготривалий процес кристалізації, селекції тих ознак, що найвиразніше відображають формований століттями характер, ментальність нації, і є опорними пунктами її велегранного духовного скарбу. Саме тому вістря своїх високолетних фольклористичних порівняльних студій І. Франко спрямовував на висвітлення етнічної специфіки, яке засноване на науковій об’єктивності витлумачення унікальних здобутків традиційної української духовної культури.

Д. Чижевський у своїх «Нарисах з історії філософії на Україні» висловив цікаве міркування, яке, гадаємо, є суголосним із думками І. Франка. «До характеристики національного типу можна йти трьома шляхами. Перший із них – це дослідження народньої творчости, другий – характеристика найбільш «блискучих», яскравих, виразних історичних епох, які даний нарід пережив, третій – характеристика найбільш значних, «великих», видатних представників даного народу. Перший шлях є, може, максимально надійний»1. Саме цей надійний шлях обрав І.Франко, аналізуючи українську усну народну творчість як відображення «фізіономії його (українського народу – С. П.) духовної діяльності».