Світлій пам’яті мого Вчителя
Івана Дмитровича Остапика (1951-2006)

Моє рідне село Липовиця розташоване у мальовничому карпатському міжгір’ї, яке зачаровує очі та змушує затамовувати подих своєю розкішною природою і таємничістю. Це бойківське поселення виникло понад чотириста років тому внаслідок втечі людей від турецько-татарських наскоків у пошуку сховку та прихистку. Коли наближаєтеся до Липовиці, годі не зауважити стрімко-урвисті гори та глибочезне русло річки Чечви*, що стали природною фортецею для давніх утікачів від непроханих зайд. Річка Чечва, що за тихої погоди наспівує в унісон із птаством дзвінкотливих, тихомрійних пісеньок лісовим пущам і видолинкам, стрімко змінює норов, щойно розкроять небо блискавиці та громи і завихриться у пошесному танці карпатська злива. Із замріяно-ліричного та легітливого ледь не струмка річка перетворюється у жорстоку масу каламуті, що із ревом і погрозливим чваркотом несе у безвість збовтані упереміш гігантські валуни, деревину, кущовиння, злизуючи та проковтуючи все на своєму шляху. Тож за тисячоліття русло не надто водоймистого потічка перетворилося у велетенську непрохідну урвисту упадину.

Розкіш карпатських краєвидів формувала своєрідність світопочуття жителів бойківського села та налаштовувала струни їхніх душ на поетичний лад. Незважаючи на неймовірно складні умови життя, у їхніх серцях народжувалися все нові й нові пісні, легенди, перекази, казки, бувальщини, якими вони вспокоювали струджені, змозолені тіла й душі, виливаючи в слова незмірну зажуру, побивання над своєю нелегкою долею та нестримну, жваво-жартівливу, танцюристу життєлюбність. Найбільш органічно гірські жителі (бойки та гуцули) виспівують свої думки-переживання у коломийках та інших афористично закроєних, дуже часто інкрустованих жартом, співаночках-мініатюрах, що вряди-годи виливаються у цілі жмутки, в’язанки, навіть коломийкові «поеми» та «романи».