Сюжет оповідання «Навернений грішник» І. Франка розвивається в межах однієї лінії – долі Василя Півторака та його родини – і в загальному охоплює час, коли в Бориславі тільки починає зароджуватися нафтова промисловість. На той час це ще мале підгірське село, що сприймається як своєрідний прообраз старого архаїчного світу, де панує патріархальний лад, а жителі мислять напівпоганськими образами і живуть за усталеними з діда-прадіда морально-етичними законами. Етнічно колоритний бориславський світ одночасно поєднує давні вірування, уявлення, забобони і християнську віру в Бога. Усе життя, праця, світогляд, соціально-економічне становище, народний календар, уснопоетична творчість, звичаї, обряди і навіть релігія бориславських селян певною мірою пов’язані з реально-об’єктивною землею, що її обробляють від весни до осені, працюють на ній зранку до ночі. Не можна сказати, що життя бориславців ідилічне; без сумніву, у ньому є свої радощі, є і повсякденні проблеми, горе, сльози, смуток. І все-таки праця на землі піднесена до рангу сакральних цінностей, бо забезпечує певну непорушність, здавалося б, споконвіку встановленого повсякденного плину буття, внутрішню гармонію, достаток та добробут бориславського світу. Таким постає з перших рядків оповідання минуле життя головного героя твору: «Василь Півторак був свого часу один із найзаможніших газдів на весь Борислав. Поля у нього було достатком, худоби, і хліба, і шмаття, – ба й грошенят готових дещо-недещо найшлося. Працьовитий, ощадний, любив порядок, – тож йшло у нього порядком і статком»¹. Однак старе життя з часом непомітно «переродилося» під впливом типово новочасного життя – виробничого, що влило у бориславський простір дисгармонію і порушило внутрішній світопорядок. У вирі «нафтової лихоманки» – якоїсь незбагненної сили уявних скарбів, схованих у надрах бориславської землі, – щодня у Борислав «перлася жидова», «мов мухи до меду». «Роями цілими вони глотилися по селу, швендали по полю, по хатах», «до кожного газди приставали, мов реп’яхи до кожуха» лише з одним непоборним бажанням – обманом, підступом або переступом захопити у свої руки якнайбільше селянських «питомих» ґрунтів та найняти дешеву робочу силу для видобування нафти². Щоб розпочати та розвивати власний нафтовий промисел, бориславці не мають ані відповідних коштів, ані гірничого досвіду, жодних виробничих навиків. Якщо й починають щось, то у небезпечних умовах, дуже примітивними засобами, а це своєю чергою веде до трагічних, фатальних наслідків. Тому новий спосіб праці – вже не біля землі на хліборобській ниві, а, властиво, у «лоні» землі – місцеві жителі сприймають як чужу, спустошливу, хижацьку силу, що підриває тривкі цінності життя, порушує природний цикл, змінює одвічну роль орача й сівача та руйнує усталені міфологемні уявлення про святість землі. Більшість ґаздів спочатку ще міцно тримаються за прищеплену їм з дитинства любов до святої матінки-землі, але в горі, нестатках та нужді, коли занепадає господарство і втрачають свою актуальність давні традиції, вони «продають частку за часткою, день у день видимо бідніють»³ і в середовищі визиску, неправди, жадоби морально деградують.