Ні в стрілецьких, ні в упівських співаниках, ані в жодній поетичній антології тексту цієї пісні я не знайшов. Не знаю чим це пояснити, адже в моїх краях – в околицях стародавнього Галича вона була надзвичайно популярною. Її співали на усіх святах і весіллях навіть у радянські часи. Вже тоді, коли весільна гостина набувала свого піднесеного настрою, досить було, щоб хтось бодай тихим голосом затягнув «Як-рі-чку-у-у-...», то кожен втрачав контроль над внутрішнім страхом, і оптимістично-трагічна мелодія, немов потужна ораторія, пливла селом... Співаючи, вже ніхто не боявся, що завтра опер-уповноважений із району складатиме список співаків. Пригадую, що й мою душу, здається, 1968-ого, а, може, 67-ого року не оминула повістка прибути у вікторівську сільраду, де мене чекав районний представник відповідної служби. Я тоді – студент Львівського університету, перебуваючи у рідному селі на канікулах, потрапив на проводи в армію Василя Харуна чи, як у селі його називали, Василя Гані Харунчиної. Мої друзі Мирось Бережук, Ромко Мицик та інші вікторівські хлопці, з якими я тоді був, таких повісток не мали. Мені «світила» втрата студентського квитка, тобто відрахування з університету, а їм – робітникам – втратити місце важкої праці на цемзаводі чи ще десь не загрожувало.
Не пам’ятаю таких у моєму селі проводів в армію, на яких не лунало б «Як річку ми Збруч переходили». Найбільше затямились мені проводи рідного брата Мирося (у паспорті Мирослава). Це був 1953 рік. Після війни в Галичині відбувались щойно перші призови до радянської армії. «Бендеровцам» довго боялись давати в руки зброю, а з початку п’ятдесятих вже починали. Мобілізованих хлопців товарняками везли далеко за Урал. Скажімо, два мої брати Василь і Мирослав служили у Приморському краї. Мабуть, із матеріальних нестатків Василеві проводів не влаштовували, хоч відправляли його, мов на завше. Це був 1951 рік. Та, швидше за все, при журі і печалі своїй великій батьки не хотіли скликати людей, знаючи, що в чи не кожній хаті є власне горе: хтось не вернувся з війни, когось карають у тюрмах, багатьох вивезли в Сибір, а хтось ще й досі не складав зброї, переховуючись у криївках УПА.