Народні молитви в дорогу належать до функціонально-тематичного різновиду індивідуально-побутових фольклорних текстів, які, крім лікувально-зцілювальних, промислово-господарських і соціально-громадських, є однією з чотирьох основних тематичних груп українського оказіонально-обрядового (магічно-сакрального) фольклору. Характерно, що вони досить активно побутують до теперішнього часу у фольклорній традиції майже всіх етнографічних регіонів України. Центральним образом більшості цих уснословесних творів, який визначає саму назву функціонально-тематичного різновиду, є міфологема дороги (путі).
З огляду на функціональне призначення ці фольклорні молитовні твори зазвичай проговорювали речитативом, коли вирушали в далеку чи близьку дорогу, що розпочиналася вже за межами «свого» простору, який асоціювався із власною хатою та подвір’ям. Таким чином, дорога – це своєрідна мандрівка в «чужий» простір, де на подорожнього могла чигати небезпека, пов’язана головно із зустріччю з недобрими і злими людьми, яких у текстах народних молитов окреслено переважно як ворогів («Сохрани мене, Господи,/ од всякого злого / і ворога мого»).
У художньо-епічному сенсі перспективу того, що відбувалося з персонажем у дорозі, у фольклористиці наочно демонструють українські народні чарівні казки. У дорозі чи мандрівці казковий герой ставав мужнім, набував життєвого досвіду, а згодом здобував вищий соціальний чи сімейний статус. Але на цьому шляху героєві необхідно подолати чимало перешкод і уникнути небезпеки з боку персонажів-злотворців.