У потоці тисячоліть імунітет незнищенності для української культури дарувало, зокрема, невмовкне, повсякденне звучання народної поезії. Тому їй, українській пісні, щойно її “відкрили” світові, чомусь поспіхом відмовляли у можливій перспективі і полюбляли наспівувати заупокійні меси. Академік ВУАН С.Єфремов усистематизував і категорично демістифікував цей псевдонауковий “песимізм”, розпачливо-заупокійні ламентації на адресу української усної народної словесності: “Такі жалі та нарікання на занепад народної мови й поезії, – читаємо в “Історії українського письменства”, – не з учорашнього дня почалися. Можна сказати, що вони налічують собі мало не стільки ж літ віку, як і той народницький рух, наслідком якого було українське національне відродження й письменство” (Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – С. 268).
У контексті нещодавніх лінгвоцидних настроїв і українофобних випадів цією публікацією записаних колядок і віншувань з Карпатського регіону дозволяю й собі заперечити “панахидні” пристрасті довкола “нібито-конання” народної творчості та “непотрібності” української мови й культури. Маю за щасливу нагоду і приємність увести читача у високодуховну атмосферу давніх зразків, можливо, іще дохристиянських українських колядок парубкові, дівчині, господині, удовиці, а також не менш цікавих і своєрідних – елегійної християнської коляди “По всему світу йде добра новина” та елегійно-пейзажної колядки “Над Чигирином зоря палає”, яка настроєвою та ритмічно-поетикальною фактурою нагадує колискову. Навіть при поверховому перечитуванні вони подивують поетичною філігранністю, непідробною задушевністю і доглибним шляхетним магнетизмом. Мимоволі впадають в око їхні гойдливі ритміко-інтонаційні візерунки, естетична досконалість образних рядів, переконлива глибина життєво-психологічної правди. Тут маємо колядки-балади, колядки-елегії, колядки-колискові, колядки із міфологічними акцентами і в акомпанемент їм – співані віншівки.