На теренах середнього Опілля виразно окреслюється своєрідна місцевість, у центрі якої – відоме село Звенигород. Про древнє княже городище, що упродовж двох десятиліть за князювання Володимирка (ХII ст.) відігравало роль столичного града Галицької землі, згадують літописні джерела ще в 1086 році. Давнє місто живе і в обрядових піснях, наприклад у весільній: «Ой, в Звинигороді церковця стоїт, / І дзвін дзвонит, і дзвін дзвонит…»¹, а це свідчить про значення міста, чималий інтерес до нього серед народу. Поселення, які мають цікавий культурно-історичний «життєпис», як правило, породжують винятково багату, унікальну фольклорну традицію. Звенигород разом із довколишніми селами, що здавен пов’язувалися територіально, економічно та відповідно культурно, якраз і становить таку місцевість. І це засвідчив виданий у 2005 році науковий збірник «Народна пісенність підльвівської Звенигородщини», автором-упорядником якого є співробітник відділу фольклористики Інституту народознавства НАН України Ольга Харчишин. Видання книги стало логічним продовженням дисертаційного дослідження на тему «Народнопісенна традиція околиці Звенигорода на Львівщині», захищеного у 1999 році.

Ретельне фольклористичне обстеження села Звенигород та його околиць (усього 14 сіл Пустомитівського і Перемишлянського районів Львівської обл. – сс. Глуховичі, Гаї, Городиславичі, Коцурів, Гринів, Водники, Шоломия, Дмитровичі, Підсоснів, Під’ярків, Романів, Селиська, Підгородище) дозволило упорядникові репрезентувати унікальну з погляду історії локальну народнопісенну традицію. Ознайомлюючи із фольклором вузько окресленої території, О. Харчишин одночасно характеризує маловивчений етнографічний регіон Опілля, успішно продовжуючи традицію локально-регіональних фольклорних збірників в Україні («Пісні з Волині» /упор. О. Ошуркевич, 1970/; «Пісні зі Львівщини» /упор. Ю. Корчинський, 1988/; «Пісні Сумщини» /фолькл. зап. В. Дубравіна, 1989/; «Пісні Тернопільщини /упор. С. Стельмащук та П. Медведик, 1989/ та багато інших).
Цінність праці полягає насамперед у тому, що завдяки їй введено в науковий обіг велику кількість вартісного польового матеріалу, який віддзеркалює активний і пасивний репертуар жителів цієї місцевості на новітньому етапі фольклорної традиції (90-ті роки ХХ ст.). Перегляд включених до збірника текстів свідчить про те, що упорядниця ретельно відбирала пісні, надаючи перевагу, по-перше, естетично вартісним, повним варіантам і відшуковуючи, по-друге, «найхарактерніші для досліджуваної місцевості та кращі зразки малопоширених творів» (С. 10). Тим самим О. Харчишин витримала суворий припис упорядкування наукового збірника. Відомий фольклорист Ф. Колесса свого часу гостро критикував ті збірки, які не приносять нічого нового, а дублюють відомі зразки².

У праці дотримано усіх вимог щодо укладання наукових збірників фольклору. Вона має вступну частину, де є вичерпний коментар щодо принципів упорядкування, мовних особливостей говірки місцевих мешканців та ґрунтовна аналітична стаття; основну частину, яку склали 269 текстів пісень (не враховуючи варіантів, що мають буквену позначку), та великий корпус приміток і додатків.