В океанній культурно-інформаційній перенасиченості сучасної світової цивілізації народнопоетична стихія, з огляду на фактурну специфіку людської пам’яті, із кожним роком мала б усе міліти, занепадати, сказати б, “знешкоджуватися” як задавнене, консервативне джерело інформації, яке начебто не спроможне нічого нового додати до психоемоційного життєритму “постмодерної” людини. А проте спостерігаємо зовсім несподівану духовну “антицивілізаційну” аритмію: представники чи не кожного етносу у хвилини лірико-елегійної чи медитаційної задуми для розваги або й просто для самозаспокоєння чи відновлення душевної рівноваги підсвідомо апелюють до народної словесності – то вимережують словом казкові, легендарні або мемуарно-спогадові фабули, то вправляються у кмітливості, змагаючись у загадки-відгадки, скоромовки-абракадабри, прислів’я, приказки, примовки, а то й заспівають задушевну пісню. За такої лірико-філософської настроєвості із підсвідомості інколи прориваються такі глибинні знання й артефакти, про які, здавалося б, люди наче давно вже забули. І, мабуть, саме у хвилі таких психоемоційних напливів людина передумує-виспівує словами та інтонаційно-жестовими ефектами свою справжню людську сутність, переживання, тривогу, біль, надії. Мимоволі спадає на думку запитання, чи не за таких обставин і поставали перлини уснопоетичної словесності, що їх як найсвятіший спадок із покоління в покоління передавали одне одному люди.