Дослідження жанрів українського фольклору, їхнє теоретичне опрацювання засвідчили певну прогалину у вивченні творів народного ліро-епосу. Ідеться про новотвори як їх класифікують деякі дослідники [9, с. 41–56; 18, с. 34–59; 30, с. 57–65], зокрема “співанки-хроніки”, або ж “новини”. Ф. Колесса у статті “Українська народна пісня в найновішій фазі свого розвитку” відзначав, що “характерною ознакою живучої традиційної поезії є її пливкий стан, що потягає за собою постійну мінливість, постійне перетворювання і перероджування. Усна творчість ніколи не стоїть на одному місці, а постійно йде вперед, неначе проходить процес живого організму чи то здіймаючись угору у своєму розвитку, чи спадаючи вдолину, здобуваючи нові терени та рівночасно понехтуючи давні” [18, с. 35]. Саме таким оригінальним явищем у процесі фольклорної жанротворчості виявилися пісні-хроніки, які виникають і розвиваються і на сучасному етапі. Якщо українська народна балада уже понад півтора століття була об’єктом наукових досліджень – доповідей, статей, монографій, дисертацій, то пісні-хроніки стали об’єктом студій недавно. Це спричинило низку невирішених теоретичних питань. Вони стосуються насамперед термінології, критеріїв розмежування, наукової класифікації джерельного матеріалу, а також його структури та семантики.