Розкриття дифузії літератури і фольклору, ця одна з естетично складніших, ключових проблем філології, сприяє висвітленню категорій традицій і новаторства красної словесності, національно-народної самобутності письменства, еволюції літературних стилів. Разом із тим українська наука ще не має монографічного комплексного опрацювання цієї співдії, бракує навіть, як свого часу констатував М. Яценко, концептуальних статей про спілкування з фольклорним світом навіть літераторів «першого ешелону». Це й зумовило мету цієї розвідки – аналітичне декодування особливостей неофольклоризму тріо ранніх модерністів.

Українські митці на межі віків відчули потребу оновлення літератури на базі синтезу модерних засобів і фольклорної традиції. При тім ранні модерністи О. Маковей і А. Кримський систематично вводили символістський досвід у власні писання; популяризатором нових течій був В. Щурат. Цікавими і перспективними були пошуки цих поетів на тлі фольклору. Вони причетні до творення культури опосередкованого неофольклоризму, виявили певну естетичну автономність у процесі спілкування зі словесністю народу. Самобутній ліричний і ліро-епічний доробок О. Маковея, В. Щурата й А. Кримського посприяв реформуванню української поезії, витворенню рафінованішої культури асиміляції фольклорної стихії, хоч і мав моментом відліку школу стилізування та парафразування фольклору.

Зросла на життєвих враженнях, літературних впливах і фольклорному прикорні рання лірика О. Маковея не має естетичних переваг над позафольклорною. Та вона сприяла формуванню арсеналу зображально-виражальних засобів письменника, його поетичних структур. Представлена збірками «Поезії» (1895) та «Подорож до Київа» (1897) творчість О. Маковея виявляє світ почувань інтелігентного галичанина, не цурається соціальних і філософських мотивів. Цикл «Думки і образки» поет (який із 15 років збирав фольклор) відкриває заспівом-стилізацією жниварських пісень. Просто, але артистично виписані мотиви закінчення гуртової праці в’язанням жита і піднесенням господині віночка з побажаннями кращого врожаю надалі виконують у першій книжці препозиційну функцію. Адже вірш «Конець тій ниві, конець...» можна визначити як алегоричне громадянське осмислення пісенних моделей. Маковей формує підтекст, пишучи про скромний ужинок із градом збитої нивки (рідного письменства) та кращі надії «на рік». Так жниварська пісня стала скромною «відфольклорною» презентацією збірки.