В українській фольклористиці жанр голосінь, на відміну від іншої уснопоетичної та музичної творчості, яку застала народознавча наука, досліджено чи не найменше. Це зумовлено особливою табуїзованістю теми, пов’язаної з похороном і поминанням небіжчиків, коли фольклорні виконавці не хочуть або й не можуть спеціально для запису проілюструвати характерні мелодекламаційні зразки. З одного боку, інформанти банально не бажають нібито накликати на себе біду, з іншого – і виконавець, і збирач оминають цей жанр бодай тому, що навіть найкраща імітація голосіння буде далекою від оригіналу, для чого, як мінімум, потрібні реальні обставини та, відповідно, емоційний стан глибокого жалю. Саме в контексті ритуалу проявляється унікальна природа жанру голосінь – напівсвідомі глибокодраматичні рефлексії над об’єктом оплакування, у яких значною мірою (переважно у тексті) проявляються суб’єктивні ознаки, однак на рівні форми відображаються типові локальні властивості. Тому не виникає жодних сумнівів у цінності поглибленого наукового дослідження цієї традиції, що, як і абсолютна більшість автентичної фольклорної творчості, стрімко відживає.