В українській етнокультурній традиції одне з чільних місць посідають взаємини світу земного та потойбічного. У живій народній легенді, переказі, пісні, казці, замовляннях збереглися відображення прадавнього вірування у можливість повернення померлого до світу живих (курсив наш. – Р. К.). Дослідник етнокультурної спадщини А.Пономарьов констатує, що в районах Гуцульщини та Бойківщини “існував навіть інститут посередників (непрості, віщуни, віжлуни), які мали регулювати стосунки між живими і душами померлих” [6, с. 11]. Учений вирізнив два типи постлетальної когерентності – позитивний і негативний. Із метою увиразнення етимологічної сутності явища, номінуємо його типи як субвентивний/сакральний та аберативний/демонічний. Перший тип – коли душа спокійно покидає тіло, взаємини її зі світом живих мають характер доброзичливий, співчутливий: живі моляться за померлих; померлі піклуються про живих, допомагають їм порадами, а в особливі свята прилітають до них і частуються.