Український народний обряд сватання, нині вже, мабуть, зовсім зниклий у його первісних ритуальних формах, у загальних рисах досить відомий кожному українцеві хоч би через те, що він не раз був українською художньою літературою доби її етнографічних замилувань. Проте, з огляду на спеціальне завдання цього нашого дослідження, мусимо вдатися до розлогого цитування; при цьому, щоб не переобтяжувати викладу зайвими подробицями, які не стосуються безпосередньо нашого предмета, намагатимемося вилучати їх із цитованого тексту: “Сватання – це вже перший акт шлюбних церемоній, і відбувається воно згідно зі стародавнім ритуалом... Парубок, що хоче женитися, та його батьки призначають посла... Йому додають ще одну особу, і ці два посли дістають доручення просити згоди на шлюб з дівчиною, що з нею парубок хоче побратися... Ці свати, старости... в супроводі жениха та його дружка чи старшого боярина... ідуть до батьків дівчини... Після того як старости ввійшли до кімнати та проказали звичайні привітання, один з них витягає з своєї торби хліб і, поцілувавши його, передає голові дому.