Українські народні думи, зокрема дума про Олексія Поповича та про сестру і брата, дають нам відомості про своєрідний ритуал виходу на війну. Про те, що такий ритуал дійсно був, свідчать етнографічні матеріали з Південно-Східної Волині, які я записала зовсім нещодавно. І зберігся він у селі, де я народилася, аж до часів Другої світової війни. І мав досить архаїчні риси: прощання над порогом, переїзд воїна через ворота і залишення їх відкритими до повернення коней додому, зашивання жмені жита у шапку, прощання не лише з родиною, але й з усіма односельцями.
Ось як проводжали на війну рідного брата моєї баби Крещенка Михайла Самійловича (нар. 1880-х рр.) (запис 24.11.2011 р. зі слів моєї матері): “Якщó чоловікú збиралися на войнý, вибирали по роках, по місяцях. Брали на війнý з двацятú рóків, а потом вже брали й молодших. І в 55 років ше брали, до 60 років був на войні. То дядько був на Фінські войні, Михалко, а потім забрали його ше й на німецьку войнý. То вже як 60 років йому виповнилось, то він остався живий і прийшов дудóму два чи три рази рáняний.