Знаменитий збірник «Галицько-руські народні приповідки» (у 3-х томах, 6 книгах, Львів, 1901–1910), що його зібрав і упорядкував Іван Франко, давно чекав на вдумливого й проникливого дослідника. Святослав Пилипчук уперше в українській фольклористиці присвятив їм спеціальну монографію, в якій відтворив історію постання збірника, вивів жанрові дефініції та видові диференціації паремій, простежив генезу та поетику жанру, з’ясував класифікаційну систему «Галицько-руських народних приповідок» і Франкові принципи фіксації та впорядкування
паремійного матеріалу, – словом, реконструював пареміологічно-пареміографічну концепцію І. Франка. Власне, концепцію, котра, з одного боку, випрозорює методологічні підходи І. Франка до систематизації зібраного матеріалу, з іншого – підсумовує здобутки тогочасної науки про прислів’я, приказки та генетично споріднені з ними жанри усної словесності. Адже, як справедливо зазначено на сторінках монографії, «Галицько-руські народні приповідки» – не просто «публікація багатющого народознавчого матеріалу» (С. 8), «компендіум паремійних одиниць» (а їх у збірнику понад 31 тисяча), а «якісно виконана аналітична пареміологічна студія» (С. 178), «комплексна описово-аналітична студія» (С. 187). Вона охоплює матеріал із 477 місцевостей Галичини, синтезує досвід багатьох попередніх праць такого типу, містить записи близько 70 осіб. Цілком справедливо це видання кваліфікується як «збірник-дослідження» (С. 189). З огляду на це праця С. Пилипчука має всі виразні риси метакритичної. Прикметно, що молодий дослідник видав свою студію після того, як здійснив перевидання тритомної Франкової праці («Галицько-руські народні приповідки». Зібрав, упорядкував і пояснив д-р Іван Франко: 2-е вид. – Львів: ЛНУ, 2006–2007. – Т. 1–3).

Автор монографії розглядає «Галицько-руські народні приповідки» у широкому контексті пареміознавства. Він простежує історію розвитку вітчизняної пареміологічної та пареміографічної традиції, починаючи від «Приповістей посполитих» Климентія Зіновіїва, осмислює доробок таких фольклористів, як І. Югасевич, В. Смирницький, Г. Ількевич, О. Шишацький-Ілліч, М. Закревський, М. Номис, П. Чубинський, М. Сумцов, В. Перетц, М. Комаров і багатьох інших. У монографії не оминаються увагою паремійні збірники К. Вандера, С. Адальберга, П. Славейкова, В. Даля та ін., котрі також підготували ґрунт для появи «Галицько-руських народних приповідок» І. Франка. С. Пилипчук зазначає, що записувати паремії І. Франко розпочав ще під час навчання у Дрогобицькій гімназії, а згодом мав на меті надрукувати добірку прислів’їв у краківському «Zbiorze wiadomości do antropologii krajowej», до якої написав передмову (вона, на жаль, уперше побачила світ лише в 60-х роках ХХ ст.). Без перебільшення, інтерес до паремій супроводив І. Франка впродовж усього життя. Величезна кількість прислів’їв та приказок, причому не лише українських, «розкидана» в його художніх творах (ця проблема вимагає окремої ретельної студії)...