Будь-яка етнокультурна традиція має свій самостійно сформований національний фольклорний фонд. Його глибина й повнота залежать від різних факторів, насамперед історичних, оскільки кожен народ сам творить свою історію, є її безпосереднім учасником, а також носієм цієї пам’яті. Історичне життя народу залишає в його творчості різноманітні сліди: прямі вказівки на час, місце дії, події й особи, відображення суспільних відносин, культури, побуту, світогляду тощо, які відтворюються за специфічними фольклорними законами.

З’ясування етногенетичних витоків українців, як і держави загалом, належить до найважчих наукових питань. У літературі висловлено з цього приводу різні погляди. Тут немає потреби викладати основний їх зміст, оскільки вони не є безпосереднім предметом цього дослідження, лише зазначимо, що автор дотримується позиції сучасного історика М. Брайчевського, згідно з якою етнічний розвиток Русі йшов за такою схемою: анти – початкова Русь VI–VII ст. – Київська Русь ІХ–ХІІІ ст. Генетичною базою походження українського народу, а відтак і формування держави був, за словами М. Брайчевського, «загальноруський стовбур у просторових рамках колишніх антських (полянських), деревлянських та почасти сіверянських земель»1. На щастя, писемні джерела зберегли деякі відомості, хоч і скупі, що стосуються початкового етапу Русі, – перших князів, про упадок династії Києвичів та прихід іншої. Немає сумніву в тому, що та інформація потрапила до давніх хронік переважно з народної традиції. Окрім неї, в уснопоетичному фонді українців досі зберігаються і такі твори, які не зафіксовані в писемних пам’ятках, проте об’єктивно, в межах фольклорної вірогідності, віддзеркалюють народний погляд на початковий історичний процес, певною мірою міфологізований чи закорінений у давні вірування.