У західнополіській фольклорній традиції село Скулин і сусіднє лісове урочище Нечимле, що на Ковельщині, досить відомі. Це саме з ними пов’язаний один епізод пам’ятної поїздки у середині 80-х років ХІХ ст. Лесі Українки до згаданого урочища, яке дало майбутній письменниці унікальний матеріал для створення знаменитої «Лісової пісні». Суто локальним фольклорним жанром для Скулина є різновид приспівок – так званих пісенних пóходів, які ще в недалекому минулому співали тут із настанням весняних днів до початку літа.

Та послухаємо деякі міркування і тлумачення самих носіїв пісенної традиції про той рідкісний звичай.

«Ті пісні-пóходи співалися від Пасхи до косовиці. Збиралися дівчата, бралися попід руки, ходили і співали. То ще не веснянки, веснянки інші» (Зап. у 1970 р. від Ковальчук Марії Федорівни, 1927 р. н.).

«Вони, ті пісні, посля Пасхи співалися. Тогді йшли ми на посадки в ліс, на вигон. За руки поберемося, ходимо, співаємо «Коло гаю походжаю», «Ци ти чула, дівчинойко», а потім ігра – «Пускайте нас, пускайте нас» (Зап. у 1970 р. від Рибачук Марії Яківни, 1920 р. н.).

«Пóхуди – то звичай давний, ще наші баба спивали. Дівчата побируця, йдуть, спивають – в селі, в ліс ішли. Там спивають. А там другі ше» (Зап. у 1997 р. від Самрук Валентини Федорівни, 1929 р. н.).

Отже, маємо хоч і фрагментарні, але суттєві пояснення звичаю пісенних пóходів. Інформанти чітко розмежовують два пісенні види – власне веснянки і дівоцько-жіночі твори пісенних пóходів, які хронологічно були пов’язані з періодом весни. Зрештою, вже сама семантика терміну («пóходи») свідчить про його побутово-функціональну специфіку. При докладнішому ознайомленні з живою виконавською трансмісією творів переконуємося, що їх репертуар порівняно обмежений, але має стійку основу.