Парадоксально, але факт: анекдот, який, на думку В. Гнатюка, був «найпопулярнішим відділом» народної словесності, що з-поміж прозових жанрів фольклору отримав «пальму першості», заслужив на увагу поважних дослідників аж наприкінці ХІХ ст., поступившись місцем для наукових студій над народною поезією, чиї художні принади: вишукана метафоричність, яскрава образність, чуттєва експресивність і мелодійність слова – виявилися найбільш позірними й естетично привабливими. Навіть пісенний гумор, що дивував оригінальною дотепністю й щирістю почуттів, етноестетичну самобутність якого зауважили ще М. Максимович, М. Костомаров та інші, затінив сміхову прозу.

Анекдотичний гумор інший, він позбавлений художньо образної картинності, того орнаментального шику. Жанрова природа анекдоту має передусім комунікативно-розважальне значення, хоч та миттєва іскра сміху, викрешена «пуантною пружиною комічної розв’язки» (С. 75), є головним носієм і естетичного заряду. Художня родзинка анекдоту в новизні комічного ефекту: у грі слів, у кумуляції недоречностей, у діалогічному зіткненні невідповідностей. Недаремно кажуть: розказаний анекдот умирає. І щоразу ситуативно оживає в мовленнєвому контексті тоді, коли пульсує оновлена енергія комічного, готова вибухнути сміхом у «незвичайному обороті мови» (С. 2).

Усна традиція українців, що щедро рясніла «перлинками народного гумору», виявилася винахідливою й щодо їхнього номінативного увиразнення: «усмішка», «жарт», «билиця», «небилиця», «можебилиця», «оповідка», «придабашка», «приповідка», «загадка», «прикладка», «побрехенька», «сміховинка», «гец». Але ж як «ці народні різновиди вкладаються під шапку жанрового визначення фольклорного анекдоту» (С. 17).