Ігор ГУНЧИК
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка, заступник головного редактора журналу «Міфологія і фольклор»
До визначення критeріїв жанрової типології українського оказіонально-обрядового фольклору
Резюме:
У статті розглянуто проблему розрізнення і виділення трьох основних жанрових типів українського оказіонально-обрядового фольклору – народної молитви, замовляння і примовки. На думку автора, головним критерієм диференціації цих жанрів є втілена у творі ідея божества, що художньо реалізована в божественному персонажі на рівні поетики, яку В. Пропп вважав першою ознакою для визначення і характеристики жанрового типу. У народній молитві, на відміну від замовляння і примовки, безпосередню участь у наданні допомоги адресатові утилітарно-сакрального твору бере не сам виконавець фольклору, а божество в образі фольклорного персонажа, священний статус якого, за народними переконаннями, є джерелом сили й могутності. Натомість у замовляннях і примовках під час словесного впливу безпосердню допомогу надає знахар, який покладається на власні сили і внутрішні людські ресурси. Свої висновки дослідник ілюструє оказіональними зразками від вроків, взятих із відомих фольклорних збірників.
Ключові слова: оказіонально-обрядовий фольклор, народна молитва, замовляння, примовка, структура, формула,
божество, персона.
Анонс:
Порушувати в українському уснословеснознавстві проблему розрізнення жанрових типів фольклору на початку ХХІ ст., коли майже всі жанри та види народнопоетичної творчості з’ясовано та дефінійовано, здавалося б, дещо невчасно і навіть запізно. Однак для оказіонально-обрядового фольклору, до якого входять різноманітні за формою і змістом, але генетично й типологічно споріднені групи утилітарно-сакральних утворень, такий підхід і аспект досліджень є дуже актуальним і логічно зумовлений сучасним станом розвитку фольклористики як науки.
Майже століття тому про жанрову типологію оказіонально-обрядового фольклору взагалі не йшлося. Хоч і на той час вже існували теоретичні праці О. Потебні, Н.Крушевського, з’явилася збірка матеріалів П.Єфименка, вчені-фольклористи констатували про важкодоступність фольклорного оказіонально-обрядового матеріалу та його недостатнє наукове опрацювання. Ю. Яворський – один із них, упорядкувавши та видавши 1915 р. у Москві добірку утилітарно-сакральних текстів під назвою «Заговоры и апокрифические молитвы по карпато-русским записям ХVІІІ и нач. ХІХ в.», у передмові до неї із цього приводу зазначав, що народні замовляння і заклинання є найскладнішими і найневловимішими з усіх видів української усної словесності, а через те, на відміну від колядок та весняних, весільних, похоронних обрядів і пісень, залишаються найменш відомими й розробленими у вітчизняній науці.
З того часу ситуація з дослідженням цього виду фольклору суттєво змінилася. Крім того, за тривалий час українська фольклористика нагромадила й оперує багатим фактичним матеріалом, який опубліковано у різних наукових збірниках, виданнях і який, що важливо, порівняно віднедавна перестав бути важкодоступним для дослідників. Відтак ситуація, що склалася в українській фольклористиці наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. створила сприятливі умови для початку якісно нового рівня його наукового освоєння – жанрового дослідження магіко-сакрального фольклору.
