У складній системі сучасної культури «виживають» та мають перспективи розвитку ті жанри традиційного фольклору, що доступні та зрозумілі різним соціальним, етнічним, віково-статевим групам людей. До таких жанрів належить анекдот. Він сьогодні займає особливе місце у вербальній культурі: породжуючись у тих чи інших середовищах суспільства, легко виходить за їхні межі, має високі здатності до соціальної та національної універсалізації, гнучкі творчі можливості до відтворення у різних комунікативних обставинах.

Це спонукає сучасних дослідників до уважного і різнопланового вивчення анекдоту. Помічено, що анекдот в новітні часи, крім традиційних побутово-розважальної та дидактичної функціональності, набуває здатності акумулювати і висловлювати у своєрідний спосіб загальні суспільно-політичні настрої народу. Анекдот визнано однією з форм народної опозиції до тоталітарних режимів ХХ ст.

Треба зазначити, що за часів радянського тоталітаризму анекдот належав до «неблагонадійної», забороненої творчості. Тільки за саму розповідь антирадянського анекдоту в часи репресій і терору можна було «заслужити» довголітнє позбавлення волі. Отож, у таких умовах у підрадянській Україні, як і в інших республіках тодішнього Союзу, збирати і досліджувати анекдоти було складно, навіть небезпечно. Тому не могло бути мови про тогочасні некон’юнктурні відповідні видання. Щоправда, певні напрацювання щодо антирадянського анекдоту здійснили дослідники на Заході. В українській фольклористиці після видання «Галицько-руських анекдотів» (1899) В. Гнатюка донині не маємо новішого наукового зводу текстів цього жанру належного рівня. Поодинокі спроби осмислення новітнього анекдоту в Україні почали з’являтися переважно в останнє десятиліття і мають здебільшого розвідковий, фрагментарний чи опосередкований характер.