Жоден інший університет України не має ані такого учителя, ані такого учня», – писав про свого побратима І. Денисюка один із провідників дисидентського руху Є. Сверстюк. На жаль, відтепер і Львівський університет не має. Але не має лише фізично, бо в духовному просторі Львівського університету, як і в історії українського літературознавства та фольклористики, ім’я Івана Овксентійовича Денисюка залишиться назавжди.

61 рік – саме стільки часу свого життя віддав І. Денисюк нашому університетові, пройшовши шлях від аспіранта академіка М. Возняка до професора усіх професорів. Саме ж університетське життя було не завжди легким. За чесну і принципову позицію ще студента І. Денисюка намагалися відрахувати з навчання, а згодом вже доцента І. Денисюка довгих п’ятнадцять років не допускали до захисту докторської дисертації та здобуття професорської посади.

Кажуть, що жорстокі часи породжують жорстоких людей. Та це не про І. Денисюка, який через могутній внутрішній гуманізм навіть у найскладніші періоди життя залишався Людиною Великого серця. І в цьому серці, як сам любив повторювати наш професор, перетовклося сотні людей – учителів, приятелів, учнів, яким завжди вистачало професорського тепла і професорської любові. Саме тому на географічній карті щедрих педагогічних ужинків І. Денисюка є всі, без винятку, обласні міста України та україністичні центри Польщі, Білорусі, Сербії, Болгарії, Канади, США.