У статті про Еміля Золя І. Франко зазначав, що справжня велич генія пізнається з відстані часу. Безперечно, унікальність професора Івана Денисюка у всій багатогранності його творчих напрацювань можна повною мірою збагнути лише крізь призму років. Однак майбутній об’єктивний, скрупульозний, максимально заокруглений аналіз доробку ученого буде позбавлений отої живої емоції, яка зараз так сильно стискає серце кожного, хто знав професора, хто з ним спілкувався, чув мудре, розважливе, позбавлене будь-якого доктринерства слово. Поваб безпосередньої бесіди, розмови віч-на-віч з Іваном Овксентійовичем через роки, хоч і не втратить загального враження, та певне розгубить ті важливі імпульси-«родзинки», ті неповторні деталі, без яких образ професора буде якимось обкроєним, неповним, нечітким. Відтак вельми важливо вже зараз, під незатертим життєвими буднями спомином зберегти у слові виразну подобу І. Денисюка як «цілого чоловіка», висвітлюючи головно «духовну фізіономію» його особистості.

В одному із недавніх високолетних усних виступів Іван Овксентійович, вимальовуючи штрихи до портрета М. Возняка – засновника франкознавства, багатолітнього очільника кафедри української літератури, назвав свого вчителя академіком із легенди. Перефразовуючи нетрафаретне висловлювання ученого, з розумінням того, «як много важить слово», можемо називати І. Денисюка «професором з легенди». Легенда як жанр усної словесності вимагає органічного вплетення у текстуру твору домішки фантастики, а її у житті славного поліщука не бракувало (згадаймо хоча б воєнні перипетії, радянські гоніння). Та передусім щось надприродне добачаємо
не у почасти дуже болючих зударах Денисюкової долі, а в особистісному колориті університетського «Діда-Всевіда». Моральний та інтелектуальний авторитет професора І. Денисюка упродовж багатьох десятиліть визначав і, переконаний, визначатиме й надалі факультетську атмосферу, адже саме він прикладом чину скеровував молодих (і не тільки) адептів науки до осягнення, глибинного збагнення найнагальніших філологічних проблем, адже саме він демонстрував незакаламучену чистоту етичних переконань «ученого мужа». З-поміж розмаїття наукових квестій, які невтомно вирішував І. Денисюк, окремо стоїть питання національної своєрідності українського фольклору та літератури. Оте ще Франкове прагнення розвіяти надуманий стереотип провінційності, марґінальності усього українського наскрізним лейтмотивом проходить через увесь огром дослідницького діалогу І. Денисюка (так, саме діалогу, бо ж професор завжди був відкритим до спілкування, до спільного вирішення надскладних завдань). Посилена увага до вершинних здобутків українства від найдавніших пам’яток усної словесності і аж до новостворених творів сучасників і побратимів (Є. Сверстюка, Р. Іваничука, Д. Павличка та ін.) формує осердя глибокодумних пошуків дослідника.