У пам’яті відклався захист кандидатської дисертації І. Денисюка в ті далекі та вкрай несприятливі роки для науки, коли існували обов’язкові штампи і стереотипи під пильним і вельми прискіпливим оком усіляких служб, починаючи від місцевих, тобто університетських, у формі партійних чи профспілкових організацій чи, зрештою, «секретних» (але всі про це знали) офіціозів, від яких чимало залежало, щоб та чи інша наукова студія отримала право публічного існування. Зрештою, і сама особа науковця мусила бути в очах офіціозу бездоганною, інакше взагалі їй не було місця у вищому (та й не тільки) навчальному закладі. Особа І. Денисюка, у минулому учасника Другої світової війни, студента Львівського університету, відтак – аспіранта, нарешті – дисертанта, очевидно, не викликала заперечень. Але це аж ніяк не означало, що йому відкриті двері навстіж у науку і взагалі в життя, коли експеримент побудови «щасливого суспільства» в одній, окремо взятій країні, начебто мобілізовує всі сили. Зрозуміло, якуа роль відводили в цій гігантоманії духовній сфері і, зокрема, науці. Слід було обережно підібрати проблему дисертації, уникаючи «підводного каміння». Тема кандидатської дисертації про творчість М. Павлика навіть у тих часах мала досить великий резонанс, оскільки дисертант вийшов на стежки єднання М. Павлика з відомою авторкою роману «Овод».

Власне, вже з самого початку наукової діяльності І. Денисюка, надзвичайно ґрунтовного ерудита, прекрасного стиліста з неповторним аналітичним і синтезуючим мисленням, привертали увагу наукової громадськості ці якості, і вже мимоволі забуваєш про всі тодішні бар’єри для оприлюднення наукових пошуків і студій.