Братство по духу в усі часи, в усіх народів цінувалося вище, ніж братство по крові. Згадаймо біографії творців світових релігій, загалом духовних подвижників – воїнів, ченців, бунтарів, поетів.

Для багатьох «чужі» «добрії люде» стали ближчими і дорожчими за «своїх», ще й тому, що Доля передчасно забрала «кровних» у інші світи.

Так сталося і в мене. За все, за всіх дорогих мені «братів по крові» разом із надто рано (через десять днів після мого народження) заснулою вічним сном мамою я молився з дитинства, а з вісімнадцяти років молився ще й віршами, які привели мене з волинського лісового села через Петербург, забайкальську тайгу до Львова на факультет журналістики тоді Львівського державного університету імені Івана Франка.

Десь у перші місяці ревного мого навчання і перших віршових публікацій, які принесли мені першу поетичну славу «у вузьких колах», тоді ще доцент нашого факультету Олександра Антонівна Сербенська запитала мене: «А чи знайомі Ви із Вашим земляком – професором Денисюком Іваном Овксентійовичем?» Я відповів, що ні. На що Олександра Антонівна, яку вважаю близькою мені по духу людиною, порадила обов’язково зазнайомитися, самою інтонацією та жестами красномовно охарактеризувавши його як ого-го… Як ви, мовляв, не знаєте такого свого земляка?!